Фітотерапія (грец. рhyton — рослина, therapi — лікування) — система специфічних методів лікування й профілактики захворювань з використанням фітопрепаратів (див. Фітопрепарати); складова частина комплексної, превентивної та реабілітаційної терапії. Термін уведено французьким лікарем Анрі Леклерком (1870–1955).
Фітотерапія належить до натуропатичних методів лікування захворювань і застосовується у національних системах охорони здоров’я переважної більшості країн ЄС, які розглядають Ф. як складову частину не тільки нар., а й традиційної медицини. За даними ВООЗ (2003), розвиток Ф. є пріоритетним напрямком в оздоровленні населення, запобіганні гострим та хронічним захворюванням та покращенні якості життя.
Сучасна Фітотерапія — самостійна медико-біологічна дисципліна, яка викладається в системі вдосконалення лікарів, провізорів та фармацевтів. Ф. — це алопатія, яка чітко відрізняється за принципом використання рослин у гомеопатії (див. Гомеопатія) Поділ Ф. на традиційну та нетрадиційну умовний, адже зміст цих термінів характеризує, наскільки цей метод властивий для даної місцевості, та яке етнічне коріння його використання.
Фітотерапія має тисячолітню історію. Найвідоміші свідчення про лікування рослинами містять папірус Еберса (1570 р. до н.е.), глинобитні таблички з бібліотеки ассирійського царя Ашурбаніпала (668–631 рр. до н.е.). Corpus Hippocraticum відомого лікаря Гіппократа (460–377 рр. до н.е.) описує 236 ЛР тощо. Китайська та індійська школи до нашого часу зберегли самобутність та поширюють свій досвід на глобальному світовому рівні. Найвідомішими арабськими знавцями ЛР були Авіценна і Абу Райхана Беруні (X-XI ст. н.е.). Європейськими пам’ятками Ф. стали поема «Ода із Мена» Мацера Флоридуса та салернський Кодекс про здоров’я Арнольда з Віланови. У XVI ст. одержала розвиток ятрохімія, Парацельсом розроблені методи очищення екстрактів і започатковано створення новогаленових ЛП.
Досвід нар. траволікування в Україні узагальнено в працях З. Болтаровича, М.А. Носалея та І.М. Носалея, О. Попова, Г. Смика, В. Комендаря, В. Копухи, Є. Товстухи та інших.
Сучасне відродження фітотерапії зумовлене її перевагами:
- фізіологічність: утилізація природних речовин не потребує напруження ферментних систем; проміжні продукти обміну речовин не токсичні й близькі до продуктів метаболізму тваринного організму;
- структурованість: запобігання або ліквідація руйнації біологічних структур на молекулярному й клітинному рівнях; найбільшу спорідненість до організму людини виявляють соки рослин, водні й масляні витяжки з ЛРС;
- полівалентність фармакологічної дії, яка зростає при спільному застосуванні ЛРС з різним хімічним складом діючих речовин;
- системність, що передбачає мобілізацію механізмів підтримки гомеостазу та корекції метаболізму за рахунок впливу на керовану ланку — нервову систему, ферментні функції і потім — на конкретні симптоми та синдроми хвороби;
- ефективність та безпечність тривалої терапії фітопрепаратами хронічних захворювань, а також майже необмежене застосування в педіатрії й геронтології та мінімальна побічна дія;
- доступність й економічна привабливість;
- можливість взаємозаміни компонентів лікарських зборів і складання альтернативних рецептів.
Загалом Фітотерапія використовується як редуктивна терапія, що поповнює в організмі нестачу продуктів проміжного обміну; як дезінтоксикаційна терапія, що забезпечує адсорбцію або хімічне зв’язування екзо- та ендотоксинів, підвищення резистентності до них організму та стимулювання видільних систем (жовчогінні, сечогінні, потогінні, проносні, відхаркувальні фітопрепарати). Важливим є використання нейротропної, імунотропної, гормоноподібної дії БАР рослин. Природні сполуки, що активно модифікують функції регуляторних систем, мають перспективу в лікуванні складних захворювань. Ф. можна розглядати як процес усвідомленого використання природних БАР з метою мобілізації механізмів саморегуляції організму, відновлення його структурних і функціональних порушень, пристосування до змін довкілля, підвищення життєдіяльності.
Зміцненню позицій Ф. сприяло наукове обґрунтування її принципів, які в країнах СНД були сформульовані Пашинським (1990): етапність, системність, адекватність, безпечність, комбінування, обережність.
Головними принципами сучасної фітотерапії вважають:
- індивідуалізація лікування завдяки підбору рецептури лікарських зборів, відповідних за хімічним складом, фармакологічною активністю та технологічною сумісністю компонентів;
- адекватність терапії; фармакологічна активність ЛРС повинна бути адекватною клінічній симптоматиці на різних етапах розвитку хвороби; доцільно починати лікування із застосування більш слабких фітозасобів і поступово, у разі потреби, збільшувати їхню силу;
- безперервність лікування через можливість тривалого вживання фітопрепаратів з короткими перервами або заміною;
- комплексність лікувальних заходів; для досягнення найкращих результатів Ф. доцільно поєднувати з ЛП синтетичного, напівсинтетичного або біотехнологічного походження, а також з хіміотерапією, фізіотерапією, дієтотерапією, лікувальною фізкультурою, масажем, акупунктурою, аутотренінгом, санаторним лікуванням та ін.;
- послідовність у підборі ЛР; перед призначенням лікування необхідно враховувати особливості імунологічного статусу хворого, алергійну схильність, його лікарський анамнез;
- дотримання принципу системності, що припускає лікування основного і супутнього захворювання одночасно;
- потенціювання дії фітопрепаратів на основі сполучного застосування компонентів зборів і препаратів, що підсилюють дію один одного.
Фітотерапія не є альтернативою іншим методам лікування. Її феноменологія різноманітніша за звичайну фармакотерапію. Фітотерапія має загальні закономірності та разом з тим специфічна, бо створює передумови для переоцінки класичних уявлень клінічної медицини з урахуванням досвіду багатофакторних впливів на організм. У сучасній Ф. виділяють декілька складових інформаційної бази, що визначають її розвиток. Це біологічні та медичні знання, які містять нар. медицину, або етнофармакологію, фармакогнозію, біофізику, фітофармакологію та клінічний досвід застосування фітопрепаратів. Експертна та статистична обробка методів лікування різних медичних шкіл і архівних матеріалів перетворює ці відомості в наукові дані, які надалі підлягають клінічній перевірці. Завдяки фармакогнозії стало можливим створення своєрідної базової системи, що містить набір біологічних та хімічних ознак, які характеризують (ідентифікують) певну ЛР або фітопрепарат. Досягнення фітофармакології, знання фармакотерапевтичних властивостей БАР рослин дозволяють обґрунтовано використовувати Ф. при різних захворюваннях. На основі клінічного досвіду, аналізу об’єктивних даних контролю стану хворого формуються принципи Ф., алгоритм лікування. Крім того, необхідною умовою розвитку Ф. є визнання інтуїтивної долі пізнання як доповнення до природничо-наукових методів. Тисячорічний практичний досвід терапії за своєю цінністю не менш значущий, ніж експериментальні та клінічні дослідження. Неможливо повністю передбачити, як взаємодіятимуть хімічні сполуки різних рослин у лікарській формі та в організмі людини, та які зміни це викличе. Однак накопичений досвід Ф. дозволяє правильно підібрати композиції, прогнозуючи їх дію, що найчастіше народжує нову якість та зцілює хворого. Психотерапевтичний компонент Ф. є значущим і складним інструментом формування терапевтичного вектора, який виникає в період спілкування з пацієнтом. Лікар вселяє віру у фітопрепарати, визначає програму лікування, включає хворого в активний процес приготування лікарських форм, змушує його працювати над собою, а відповідно — сподіватися на одужання.
До недоліків фітотерапевтичного методу лікування слід віднести:
- незручність у приготуванні й застосуванні лікарських форм у домашніх умовах й медичних закладах;
- повільне, поступове наростання терапевтичного ефекту;
- недостатня вивченість фармакологічної взаємодії БАР з іншими ЛП при сумісному вживанні, що може призвести до непередбачуваного значного зниження ефективності або безпечності терапії;
- відсутність висококваліфікованих спеціалістів-фітотерапевтів;
- недостатнє наукове обґрунтування багатьох питань Ф.;
- розмивання межі між Ф. й дієтотерапією та просування фітопрепаратів у розряд ДД (див. Дієтичні добавки).
Барнаулов О.Л. Детоксикационная фитотерапия, или противоядные свойства лекарственных растений. — СПб., 2007; Вайс Р.Ф., Финтельман Ф. Фитотерапия / Пер. с нем. — М., 2004; Гарник Т.П. Сучасні технології виробництва фітозасобів та перспективи фітотерапії // Фітотерапія. Український медичний часопис. — 2008. — № 1; Турищев С.Н. Современная фитотерапия. — М., 2007; Турищев С.Н. Фитотерапия в системе медицинских знаний // Российский медицинский форум. — 2007. — № 4; Fundamentals of pharmacognosy and phytotherapy / M. Heinrhich, J. Barnes, S. Gibbons, E.M. Williamson, 2004.